Людина скасовується

Належне більше не належне

Ми непристойно часто чуємо про те, що у кожного своя правда. На інтелектуальному рівні щось подібне називають добою постправди. Людина, яка занадто серйозно говорить про добро і зло, сприймається як міський божевільний. Здавалося б, це дає більше свободи, сприяє розвитку та зменшує тиск на людей.

Проте попри розширення прав, розвиток технологій і зростання комфорту, сучасне життя часто здається поверхневим. Більше можливостей не означає більше сенсу; радше навпаки, бо без нього кожна опція лише ускладнює вибір. Ми маємо свободу, але нас формують алгоритми; маємо більше інформації та знань, проте від цього не ясніше, як жити; маємо сприятливе середовище та все ж легко загрузнути в гедонізмі.

Лейтмотивом цього дисонансу є брак глобального «навіщо». Це «навіщо» своєю чергою пов’язане з моральними оцінками: як ми ставимо пріоритети, що варто заохочувати, а що — ні. За останні століття розмилися не лише пріоритети, а й самі моральні орієнтири для їхнього вибору. В результаті здається, що усі вибори рівноцінні

Відтак часто говорять про занепад віри в об’єктивну моральність. Як у Книзі Буття: люди скуштували плоду пізнання добра і зла, аби стати як боги. Сьогодні ми справді схильні самі визначати, якими маємо бути, як і ці боги. Водночас мораль частіше розуміють як вираження емоцій.

Хтось бачить у цьому прогрес, а інші — потенційну катастрофу. Серед останніх був Клайв Стейплз Льюїс, насамперед відомий як автор «Хронік Нарнії» та християнський апологет. У своїй праці «Кінець людини» він аналізує, як змінилося сприйняття моралі і до яких наслідків це веде.

Люди без грудей

Тригером для написання книги К. С. Льюїса стало видання підручника для школярів. У ньому автори пояснювали, мовляв, коли людина називає водоспад величним, то вона не висловлює нічого, крім власних почуттів. Англійський мислитель бачить у цьому симптом ширшої тенденції — тенденції до суб’єктивізації цінностей.

Біда не в тому, чи величний водоспад, і не в тому, які саме почуття він викликає. Проблема в тому, що з таким підходом зникає можливість ієрархізації цінностей. Як обрати щось краще, якщо будь-яке ставлення до чогось є умовним та ірраціональним відчуттям? Сьогодні мене тягне на альтруїзм, а завтра через фізіологічні зміни я вже мізантроп. Наші інстинкти та потяги здебільшого взаємозаперечні.

З самих фактів про світ не випливає, що нам належить робити. Можна дослідити увесь космос, але в ньому не знайти правила не кривдити цуценят. Тож якщо ми зводимо реальність до емпіричного, природного, то втрачаємо здатність до моральних розрізнень.

Коли так стається, цінності перетворюються на своєрідні персональні бренди. Це вже не щось, перед чим я схиляю голову. Радше йдеться про набір уподобань, що підтримують відчуття ідентичності чи навіть власної важливості щодо інших. Ми пишаємося цінностями не тому, що вони ближчі до правди, а тому, що вони наші.

Проте цього недостатньо для міцного морального каркасу. К. С. Льюїс наводить метафору «людей без грудей». Він запозичує в Платона розуміння душі. Давньогрецький філософ ділив людину на три частини: розум, дух та пристрасті. Потяги ріднять нас із тваринами; розум задає ціль і порядок; а дух упорядковує почуття через виховання, дає сили коритися розуму, навіть якщо це неприємно. Традиційно інтелект асоціюється з головою, пристрасті символізуються животом, а дух — грудьми.

Голова у людини залишилася, живіт тим паче, а от груди втратили зв’язок з іншими частинами. Це і є брак структури, яка дозволяє людині морально розвиватися. Якщо ставлення до водоспадів чи цуценят не буває правильним або неправильним, важко виховувати чесноти. Чесноти мають сенс лише тоді, коли одні емоції та оцінки адекватніші за інші. Відтак людина без грудей втрачає якір і стає матеріалом для інших сил: біологічних, соціальних чи будь-яких інших. Така людина є жертвою алгоритму Тік-Току, коли її увага та емоції перестрибують з одного стимулу на інший.

Моральний закон

Якщо подивитися ширше, проблема в тому, що ми заперечуємо об’єктивні підстави цінностей, але щодня все одно поводимося так, ніби вони є: накладаємо на себе й на інших вимоги «що належить». Це є виявом наших суб’єктивних вподобань чи ж йдеться про якийсь прихований незалежний моральний принцип?

К. С. Льюїс називає такий принцип Дао (йдеться не про даосизм, а про об’єктивний моральний стандарт). Людство у різних культурах вірило у моральний ідеал — щось правильне саме по собі, незалежно від наших смаків. Скажімо, древні греки чи китайці інакше описували природу людини, проте вони сходилися в тому, що існує принципово кращий спосіб бути людиною. Також, що їй треба виховувати чесноти для гідного життя, і навпаки — якийсь стиль життя не є гідним людини. Це могли називати по-різному: Дао, Логосом, Богом, проте сенс залишався тим самим: незалежно від нас існує моральний закон.

Традиції змінюються, але рухаються в одній логіці. Біблійна заповідь чинити ближнім так, як хочете, щоб чинили вам, можна розглядати як розвиток старішого правила Конфуція: не робити іншому того, чого не хочеш собі. Цей припис, відомий як золоте правило моралі, зустрічається повсюдно в культурах, навіть якщо люди не розуміли його до кінця чи допускали правила, які йому суперечили.

Дао — це не просто список приписів та не окремий набір цінностей. Радше йдеться про його прийняття як частини реальності. Кривдити цуценят не можна, бо це просто моральний факт. Він не такий, як факти про фізичний світ, бо треба мати натреноване моральне чуття, аби розуміти цю логіку.

Філософи часто це називали практичним розумом — здатністю розрізняти правильне і хибне в щоденних рішеннях. Чимось це схоже на математичні закономірності, адже їх також не бачимо у світі, але опираємося на закладені у свідомості закономірності. Математик може перевернути уявлення про математику своїм відкриттям, але він це зробить у межах логіки самої математики. Так само поза Дао немає критерію, за яким залишати одні норми й відкидати інші.

Без об’єктивної цінності ми не маємо критерію, за яким одна моральна норма має перевагу над іншою. Залишається тільки смак і сила. Проте чи готові ми справді до наслідків відмови від об’єктивних цінностей?

Як людина стає ресурсом

Окрім теоретичних аргументів, К. С. Льюїс також показує, як працюватиме суспільство, коли відходитиме від Дао. Він вимальовує антиутопічну картину, яка значною мірою розкриває проблеми, які постають сьогодні.

Для ілюстрації думки треба зробити два припущення: в людей буде все більше влади над природою через технології, а також що віра в Дао буде відкинута цілком.

Щодо першого, К. С. Льюїс вказує на те, що підкорення природи зазвичай означає владу одних людей над іншими за допомогою природи як інструмента. Технічна можливість не діє сама по собі, адже її хтось контролює. Це завжди певна меншість. Той, хто проектує інструмент, часто визначає його вплив на інших. Приміром, літаки дають владу одним людями бомбити інших, засоби комунікації — створювати пропаганду. Доходить аж до безпосередньої влади над життям: євгеніка, контрацепція чи прикладна психологія дозволяють визначати, якими будуть люди. У освоєнні світу люди схильні ставитися до речей як до об’єктів, які можна поміряти, передбачити тощо. В певний момент сама людина стає таким об’єктом.

Тепер до відсутності віри в Дао. Через концентрацію технологій, може постати каста контролерів — меншості, яка матиме владу над рештою. Якщо контролери не вірять в Дао, як саме вони будуть формувати населення? Можна припустити, це залежатиме від їхніх примх. Якщо немає принципу понад людиною, вона його візьме деінде. І тут уже залежить від випадку, який саме імпульс буде сильнішим для конкретного контролера. Скажімо, зараз часто дискутують про цінності, які має мати ШІ. Поміж іншого з’ясувалося, що ми самі не знаємо своїх цінностей, аби їх безпечно інсталювати в ШІ. За такої ситуації мільярдер на кшталт Ілона Маска тренуватиме свою нейронну мережу так, як конкретно йому подобається.

Проте чи не було так само в минулому? К. С. Льюїс вважає, що тут є принципова різниця. Людей завжди виховували, але не дресирували. І це не лише тому, що бракувало засобів для формування людини. Людина, яка тримається Дао, залишається йому підпорядкованою, навіть якщо вона вчитель. Подібно до того, як птахи навчають літати пташенят.

Контролери теж ставляться до підопічних як до пташенят — але як на пташиній фермі. Вони визначають свою власну ціль та відповідно до неї оптимізують підвладних їм істот. Для контролерів та «пташенят» працюють різні правила; одні люди стають засобом для інших.

Скажімо, в українському селі до приходу СРСР панувала народна моральність. Вона була нерефлексивною, подекуди забобонною, але загалом людяною. Пізніше контролери з СРСР почали інженерно «оптимізувати» суспільство. І вони справді зрештою зробили його більш ефективним, технологічним, індустріальним та урбанізованим, проте ціною перетворення людей на матеріал.

Для людини Дао моральний принцип існує сам по собі, і поведінка має йому відповідати. Для контролера немає добра і зла, бо він ставить себе над ними. Так і відбувається скасування людини: намагаючись вийти за межі морального закону, ми можемо стати богами, біса́ми чи тваринами, але вже не людьми.

Джерела

1. 1

   Lewis, C. S. (2014). The abolition of man. HarperCollins.