8 хв

Криза щастя

В останні десятиліття стали популярними дослідження щастя та суб’єктивного благополуччя. Дослідники зібрали багато даних про те, що впливає на самооцінку життя й настрою. Наприклад, у дослідженні лотерейних переможців у момент вимірювання переможці не були щасливішими за контрольну групу, зате повідомляли про менше задоволення від буденних подій. [1]

Часто у фокусі таких робіт — погіршення показників психічного благополуччя, зокрема спроби пояснити феномен, який у публічній мові інколи називають “епідемією депресії”. [2] У США, наприклад, майже третина дорослих повідомляє, що в певний момент життя їм ставили діагноз депресії. [3] Так само в низці розвинутих англомовних країн зафіксоване падіння задоволення життям, особливо серед молоді. [5]

Ці дані описують передусім вимірювані показники на кшталт самооцінки настрою чи задоволення життям. Проте вони не відповідають на питання, що означає добре життя, якщо оцінювати його як ціле, а не лише поточне самопочуття. Ще менше вони кажуть про те, як людині будувати таке життя.

Давні греки не рахували індекси щастя, зате залюбки сперечалися на агорі про те, що робить життя гідним і в чому полягає людське благо. Однією з найвпливовіших відповідей — і тоді, і тепер — залишається етична теорія Аристотеля.

Жан-Леон Жером Ферріс. *Арістотель навчає Олександра.* Джерело: Wiki

Жити добре vs жити правильно

Передусім варто уточнити саме слово “щастя”. Надто часто воно означає піднесений стан, приємність, ейфорію чи просто яскраві емоції. У такому трактуванні щастя виглядає чимось суто суб’єктивним, залежним від настрою, темпераменту чи контексту.

Натомість цінності та світоглядні принципи ми здебільшого мислимо окремо від щастя. Йдеться вже не про приємне життя, а про правильне життя — якою людиною варто бути чи які вчинки гідні схвалення. Якщо людина скаже, що її мораль полягає у досягненні щастя, це звучатиме як гедонізм. Водночас інтуїтивно зрозуміло й протилежне: людина може бути моральною і при цьому не бути щасливою в емоційному сенсі.

З’являється напруга, бо моральність асоціюється зі зовнішніми правилами, а щастя — з особистими проєктами, які можуть із цими вимогами конфліктувати. Тоді питання “як мені жити правильно?” і питання “як мені жити добре?” розходяться.

Аристотель пропонує альтернативу. Він говорить про щастя як про якість життя в цілому — про те, що робить життя повноцінним саме як людське життя, — і тісно пов’язує це питання з етикою.

Ієрархія бажань

Питання щастя — це питання бажань. Вони здаються хаотичними та у кожного своїми, але мають спільну властивість: кожне бажання є прагненням того чи іншого блага.

Всяке мистецтво і всяке вчення, так само як дія і свідомий вибір, прагнуть до певного блага; тому вдало визначали благо як те, до чого все прагне. [4, 1094a 1–5]

Себто прагнення завжди має причину: воно бачить у чомусь добро і тому тягнеться до нього. Деякі дії ми робимо заради них самих, а інші — заради окремого від них результату: це поділ на цілі та засоби. Приміром, лікар навчається, ставить діагноз і призначає лікування, щоб у підсумку допомагати пацієнтові. У медицині головною ціллю є здоров’я, і тому воно важливіше за точний діагноз, який служить засобом.

Тоді чи не варто так само подумати про життя загалом — про його цілі та засоби?

Якщо ж у того, що ми робимо, є деяка ціль, бажана нам сама по собі, причому інші цілі бажані задля неї і не всі цілі ми обираємо задля іншої цілі (бо так ми зайдемо в нескінченність, а отже наше прагнення є марне й безглузде), то ясно, що ціль ця є благо властиве і найвище. Тож хіба пізнання його [тобто блага] не має величезного значення для життя, і, наче лучники, що мають мішень перед собою, хіба не вірніше ми досягнемо належного? А коли так, то треба спробувати хоча б у загальних рисах уявити собі, що це таке і до якої з наук, чи до якого з умінь, причетне. [4, 1094a 15–30]

Видається доцільним спробувати зрозуміти цю мішень життя — його головну мету, аби жити більш цілісно та цілеспрямовано. Якщо така мета є, вона не може бути просто черговим засобом. Вона має бути бажаною заради себе, а не заради чогось іншого, і робити життя самодостатнім: коли це є, вже не потрібно питати “а заради чого ще?”.

Кандидати на мету життя

Часто люди ототожнюють щасливе життя з життям заради задоволення. Стагірит різко каже, що таке підходить радше худобі чи звірам. Корови є доволі милими істотами, можуть проводити за пережовуванням ледь не половину свого часу і так непогано реалізують свою природу. Проте навряд таке життя може бути найвищою метою людського життя, бо тоді випадає щось істотне, що не зводиться до відчуттів.

Іншою опцією є багатство. Тут простіше, адже воно не може бути ціллю за визначенням. Якби гроші не можна було обмінювати на щось інше, то в них не було б жодного сенсу. Оскільки вони потрібні для набування інших речей, то вочевидь ті інші речі й є важливішими.

Також розглядається варіант зі славою, визнанням. Але ця мета занадто залежить від інших людей: від тих, хто визнає, і від обставин, за яких це відбувається. Дивно робити найвище благо чимось, що настільки залежить від інших. До того ж ми зазвичай хочемо слави не просто так, а за щось — аби нас шанували за певні якості чи вчинки. Отже, справа не стільки у визнанні, скільки в його причині: слава радше робить певну цінність явною, ніж є цією цінністю.

У підсумку люди більш-менш сходяться принаймні в одному: найвищу мету вони називають щастям. Саме воно має бути остаточною ціллю, адже його хочуть не як засіб, а заради нього самого. Проте на цьому, констатує Аристотель, згода закінчується, адже немає згоди стосовного того, в чому щастя полягає.

Евдемонія людини

Греки на позначення щастя використовували слово “евдемонія”. Етимологічно його пов’язують зі словами “εὐ” (“добрий”) та “δαίμων” (дух-охоронець), тобто буквально — життя під покровом доброго духа. У звичному вжитку це слово означало процвітання чи благополуччя: наскільки добре складається життя в цілому.

Але що означає “добре складатися”? Аристотель підходить до цього через простий принцип оцінки. У повсякденних судженнях ми кажемо, що добрий стакан — той, з якого зручно пити; хороший лікар — той, хто вміло лікує; добре вино — те, що має добрий смак. У всіх цих контекстах мається на увазі, що річ добра тією мірою, якою добре виконує свою справу.

Відтак можна поставити питання, яку “справу” належить робити людині. Інструменти, ремесла чи органи мають свою функцію, а тому можна спробувати застосувати такий же метод до людини. Відтак Аристотель шукає суто людську функцію (ergon) — те, що відповідає саме людським задаткам.

Різні істоти наділені різними задатками; грецький філософ виділяє три рівні душі. Рослини здатні рости, харчуватися та розмножуватися — це вегетативний рівень життя. Скажімо, благополуччя троянди визначається тим, чи здатна вона рости та квітнути. У тварин, на додачу до цього, є відчуття й потяги, здатність орієнтуватися в середовищі та реагувати на нього. Тому їхнє благо ширше за ріст та живлення.

Людина має ці два рівні також, але має і третій, який робить її унікальною. Тому, шукаючи специфічно людське, Аристотель звертається до розуму: до здатності міркувати, обирати підстави для дії та керуватися ними. Принцип, за яким діє людина, — не суто сліпе продовження життя, як у рослин, і не лише рух за потягами, як у тварин, а самокерування через міркування і вибір. Домашній кіт може бути щиро прив’язаним до свого хазяїна чи дуже вправно стрибати на м’яке крісло. Але він робить це радше інстинктивно, без потреби звітувати собі, як і чому він це робить. Якщо завгодно, у нього немає дистанції до власних імпульсів.

Тому добре життя людини тісно пов’язане з реалізацією себе на цьому розумному рівні — через розумну діяльність і усвідомлений вибір.

“Призначення людини — деяке життя, а життя це — діяльність душі і вчинки за участю розсуду, [призначення ж] доброчесного мужа — здійснювати це добре і правильно, адже кожна [справа] робиться добре, якщо її виконують згідно з властивою їй доброчесністю”. [4, 1098а 5–10]

Отже, якщо людське процвітання пов’язане з людською функцією, то ключем стає питання якості цієї діяльності. Але тоді треба уточнити, за якою міркою ми взагалі називаємо людські вибори й дії добрими. Це питання розкривають чесноти: вони й мають пояснити, що таке добра людська діяльність і як досягається евдемонія.

Щаслива людина — віртуоз життя

Якщо все це так, то людське благо являє собою діяльність душі згідно з доброчесністю, а якщо доброчесностей декілька — то згідно з найкращою і найбільш довершеною. При цьому — впродовж всього життя. Адже одна ластівка не робить весни і один [теплий] день також; подібним же чином ні за один день, ні за короткий час не стають блаженними і щасливими. [4, 1098a 10–20]

Може видатися дивним такий зв’язок між чеснотою та щастям. Однак якщо йдеться про людське процвітання, то природно питати не лише про належну людині справу, а й як вона її робить. Бо саме “як” збирає життя в ціле: життєві настанови, які визначають наші вибори, реакції чи звички.

Грецьке слово arete зазвичай перекладають як доброчесність, але воно мало ширше значення якості, досконалості чи вправності чогось. Добрий ніж добре ріже; добрий музикант добре грає; добрий кінь добре біжить. І з людиною так само — тільки мірка тут у тому, наскільки якісно вона здійснює те, що робить її людиною: міркує, обирає, керує собою, тримає міру.

Це слово пізніше переклали латинським virtus, звідси й “віртуозність”. Відтак доброчесна людина постає умільцем життя. Це не означає, що вона лише обраховує варіанти; радше вона бачить суттєве в ситуації, обирає більше благо. Різні чесноти покривають різні сторони цієї вмілості: сміливість, поміркованість, розсудливість, справедливість тощо. Усі ці чесноти допомагають правильно обрати благу й гідну ціль, знайти адекватні засоби для її досягнення, а також тримати міру на цьому шляху. Набуваючи чесноти, людина стає вмілішою в житті, більш досконалою як людина, а відтак — щасливішою.

Відтак життя згідно з доброчесністю є не стільки дотриманням заповідей, скільки стилем майстерності. І воно приносить задоволення особливого роду, подібне до задоволення митця від свого твору. Аристотель часто порівнює вчинок з витвором майстра:

Ті ж, що зробили добру справу, навпаки, почувають дружбу і любов до тих, для кого це зробили, навіть якщо ті ні тепер не приносять їм користі, ні в майбутньому не принесуть. Саме так буває й у майстрів: кожний ж бо любить власний витвір більше, ніж цей витвір, оживши, полюбив би його; і насамперед так буває з поетами, тому що вони обожнюють власні твори, немов би своїх дітей. [4, 1167b 30 – 1168a 5]

Така доброчесність, проте, не робить людину невразливою до зовнішніх умов. Здоров’я, достаток, безпека, оточення та інші обставини можуть звужувати наші можливості. Та й фортуна теж може зробити життя важчим через непрохане лихо. Але доброчесна людина зробить найкраще з тим, що у неї є.

Відтак евдемонія полягає в тому, аби зробити вмілість у чеснотах своєю природою, реалізувавши в такий спосіб людське начало вповні. А якщо фортуна буде прихильною, то не забракне й засобів на шляху до блага.

Джерела

Brickman, P., Coates, D., & Janoff-Bulman, R. (1978). Lottery winners and accident victims: Is happiness relative? Journal of Personality and Social Psychology, 36(8), 917–927. https://doi.org/10.1037/0022-3514.36.8.917
Hidaka, B. H. (2012). Depression as a disease of modernity: Explanations for increasing prevalence. Journal of Affective Disorders, 140(3), 205–214. https://doi.org/10.1016/j.jad.2011.12.036
Witters, D. (2023, May 17). U.S. Depression Rates Reach New Highs. Gallup. https://news.gallup.com/poll/505745/depression-rates-reach-new-highs.aspx
Арістотель. (2002). Нікомахова етика (В. Ставнюк, пер. з давньогрец.). Київ: Аквілон-Плюс.
Twenge, J., & Blanchflower, D. G. (2025, February). Declining life satisfaction and happiness among young adults in six English-speaking countries (NBER Working Paper No. 33490). National Bureau of Economic Research. https://www.nber.org/papers/w33490

Аристотель про щастя

Інші дописи автора

Схожі дописи за темою