Філософія фентезі: як творяться чарівні світи. Частина І

Філософія фентезі

Фентезійні історії інтуїтивно сприймаємо дещо несерйозно. Дракони та ельфи геть не здаються чимось причетним до наших земних бід. Ще й ці заряджені фанати фентезі наряджаються у костюми вигаданих істот, утверджуючи нас у думці, що це своєрідна розвага, і то радше інфантильна, аніж висока чи значуща.

Проте людина, яка справді занурювалася у такі історії та отримала досвід перебування у чарівному світі, відчуває, що пережила щось глибше. Щось сильніше за лише захопливу історію чи любов до пригод. Коли людина вчитується в уявний світ як у цілісну реальність з власною історією, мовами та законами, то переживає щось у певному сенсі правдиве, а часто й розраду, яка допомагає жити у нашому невигаданому світі.

Джон Рональд Руел Толкін, головний натхненник жанру фентезі, мабуть, найкраще зміг пояснити суть фентезі, а також його екзистенційне значення для людини. В есе «Про чарівні казки» (On Fairy-Stories) він пропонує своєрідний маніфест того, яким він бачив фентезі.

У цій розвідці дослідимо, як людина здатна творити уявні світи та чому чарівні історії є вищою формою мистецтва уяви. За іншої нагоди вдамося до більш спекулятивних роздумів про те, чому саме доросла людина потребує чарівних історій.

Царство Фейрі

Насамперед варто позбутися дитячо-інфантильного духу, який досі плентається за чарівними історіями. Їх зазвичай асоціюють із чимось делікатним, пестливим і призначеним передусім для дітей.

Проте для Дж. Р. Р. Толкіна чарівна історія — це насамперед історія про Фейрі (Faërie), царство або стан чарівного, який не вичерпується наявністю тих чи інших фантастичних істот. ¹ Фейрі може бути прекрасною, але водночас небезпечною та жорстокою. Її винятково миле й безпечне обличчя з’являється лише тоді, коли такі історії надмірно спрощують.

Чарівні історії розповідають передусім про нас — людей, які потрапляють до цього царства. Фейрі дозволяє побачити людину в іншому світлі, помістивши її в незвичайне середовище. Людські якості — мужність, вірність, жадібність, страх чи здатність тримати слово — тут виявляються особливо виразно. Це можна порівняти з химерним дзеркалом: воно наділяє відображений образ нереальними рисами так, аби підкреслити те, що в ньому є справжнього.

Однак цей ефект виникає лише тоді, коли чари сприймаються серйозно, радше як даність світу, а не щось, що потрібно пояснити чи спростувати. У межах історії вони мають бути такою самою частиною дійсності, як гравітація у нашому світі. Читач не мусить вірити, що ельфи існують у Первинному світі (Primary World — так Толкін називає нашу звичну дійсність), але всередині самої оповіді вони повинні бути справжніми, а не виявитися плодом ілюзії чи хитрої махінації.

Чари прикметників

Щоб краще зрозуміти значення вигаданих світів, варто спершу з’ясувати, як людина взагалі здатна уявляти те, чого не зустрічає в дійсності.

Як істота символічна, людина оформлює свій досвід у значення, які можна зберігати й передавати іншим. Найзвичнішими такими символами для нас є слова. Предмет ми позначаємо іменником («трава»), а його властивості описуємо прикметниками («зелена»).

Здатність творити образи Толкін пов’язує саме з володінням прикметниками. Якщо властивість речі можна назвати, її можна подумки відокремити від самої речі. Людина не лише бачить і називає зелену траву, але й здатна розділити траву і зеленість як окрему якість.

Якщо людина здатна відділити зелене від трави, блакитне від неба, а червоне від крові, вона отримує владу чарівника. Виокремлені якості можна переносити на інші речі: створити зелене сонце, блакитний місяць, ліс зі срібним листям чи барана із золотим руном.

У такий спосіб уява може стати творчістю, а людина — субтворцем. Вона не творить із нічого, як Бог, а працює з матеріалом Первинного світу: виокремлює властивості побачених речей, поєднує їх по-новому й надає цілісної форми. ¹

Казан історій

Довгий шлях пролягає від винайдення цікавого образу до постання завершеної історії. Фантастичні сюжети не виникають у цілковитій ізоляції. Вони можуть бути успадковані від давнішої традиції, запозичені або незалежно вигадані різними оповідачами. До чарівних історій часто потрапляють елементи релігії, міфології, історичних подій чи давніх табу.

Дослідники схильні дошукуватися пояснень таких історій у їхньому походженні. Наприклад, зводити міф до уособлення природної стихії, як-от сонця, якому поклонялися давні народи. Проте такий редукціонізм мало дає для розуміння самої оповіді. Навіть якщо історія колись виросла з певного ритуалу, це ще не пояснює, чому вона пережила цей ритуал і продовжує захоплювати людей після того, як його первинний зміст було втрачено.

Для ціліснішого розуміння цього процесу Толкін пропонує метафору Казана історій (Cauldron of Story). ¹ У ньому протягом століть змішуються історичні постаті, релігійні образи, міфи, звичаї та плоди уяви окремих оповідачів. Наприклад, імовірно історичний Артур довго «варився» разом із давнішими міфологічними мотивами, поки не постав як король чарівного світу. Проте в історіях про нього нас захоплюють людські пристрасті й чесноти, страхи та конфлікти, що набувають сили завдяки чарівному оточенню.

Тому знання джерел історії не розкриває її суті. У Казані історій вони подібні до кісток, на яких вариться суп, тоді як нас цікавить його смак. Дослідник може встановити, звідки походять дракон чи заборонені двері, але самі складники ще не пояснюють, чому конкретний твір має таку атмосферу й діє на нас в такий спосіб.

Багато залежить від кухаря — оповідача. Він не зачерпує з казана навмання, а відбирає потрібні образи, поєднує їх і надає історії особливого смаку. Якщо це зроблено майстерно, розповідь переносить нас в Інший час, від якого віє давниною і таємницею.

Казки — не дитяча забавка

Цей потяг до таємниці й чарівних історій здається чимось надто дитячим. Дорослій людині ніяково зізнатися в любові до подібних історій через підозру в інфантильності. Недарма казки читають саме малим дітям.

Але наскільки таке уявлення слушне? Можливо, ми плутаємо загальну допитливість дітей та їхню нестримну тягу до нового досвіду, речей (а також їжі) зі специфічним інтересом саме до чарівних історій. Особливо зважаючи на те, що ці історії навмисно адаптували для дітей, тим самим спрощуючи їх.

Толкін намагався довести це тоді, коли така думка могла видаватися дивною. Проте, дивлячись на сучасну культуру — популярність фентезі, коміксів чи фільмів Marvel, — зрозуміти її зараз простіше. Потяг до незвичайних світів не зникає разом із дитинством. Він властивий не всім, але в тих, хто його має, інтерес часто стає глибшим. ¹

Так само надуманим є зв’язок між любов’ю до чарівних історій і некритичним сприйняттям. Діти не обов’язково вірять, що дракони існують так само, як коні. Вони можуть бажати, щоб дракони існували, бо їх манить можливість торкнутися царства Фейрі. Однак те саме відчуває і дорослий шанувальник фентезі, який прагне досвіду чарівного.

Окремо варто сказати, що наша культура часто ототожнює зрілість із практичністю та серйозністю, а тому відверті витвори уяви сприймає підозріло ² . Вони здаються майже образою нормального дорослого світу. Дракони бентежать не просто тому, що вони нереальні, а тому, що відкрито порушують межі звичного й не намагаються прикидатися реальністю. Вигадку легше приймають, коли вона набуває форми реалістичної та серйозної оповіді. Проте саме відверта фантастичність залишає людині простір внутрішньої свободи, який культура часто намагається оголосити дитячістю. Тому сором за любов до чарівних історій може бути наслідком недовіри до власної уяви.

Вторинна віра і Вторинний світ

Цікавішим залишається питання про природу цього досвіду чарівного: у чому він полягає і як його досягти? Адже до різних витворів уяви ми ставимося по-різному: одні здаються божевільними мареннями, а інші екранізує Голлівуд.

Для пояснення того, як вигаданий світ може здаватися правдивим і викликати справжні переживання, Толкін вводить поняття Вторинного світу (Secondary World) і Вторинної віри (Secondary Belief) ¹ .

Слабкий твір не дає повністю поринути у вигаданий світ. Читач помічає суперечності, які роблять оповідь непереконливою. Щоб продовжувати читання, йому доводиться призупиняти недовіру й не звертати уваги на те, що руйнує переконливість історії.

Хороший твір діє інакше. Автор створює Вторинний світ, який має цілісну логіку, послідовні закони та зв’язки між елементами оповіді. У ньому досягається те, що Толкін називає «внутрішньою послідовністю реальності». Завдяки цьому читач може увійти у вигаданий світ і сприймати його події як правдиві зсередини.

Такий стан Толкін називає Вторинною вірою. Ми не плутаємо вигаданий світ із Первинним. Проте, перебуваючи всередині історії, легко приймаємо все, що відбувається, як правду цього світу, попри нереальність самих подій.

Оповідач виявляється успішним “субтворцем”. Він створює Вторинний світ, до якого може увійти ваш розум. Усередині нього те, про що він розповідає, є “правдою”: воно узгоджується із законами цього світу. Тому ви вірите в це, доки, так би мовити, перебуваєте всередині. Щойно виникає недовіра, чари руйнуються; магія — або, точніше, мистецтво — зазнала невдачі. Тоді ви знову опиняєтеся у Первинному світі й дивитеся ззовні на маленький невдалий Вторинний світ. ¹

Фентезі — вершина мистецтва уяви

Мені потрібне слово, яке охоплювало б і саме субтворче мистецтво, і властивість дивності та подиву у його вираженні — властивість, необхідну для чарівної історії. Тому я вживатиму слово “фентезі” у значенні, яке поєднує Уяву з “нереальністю”, тобто несхожістю на Первинний світ, і свободою від панування спостережуваного “факту”. Те, що ці образи зображають речі, яких немає у Первинному світі, є чеснотою, а не вадою. Фентезі в цьому сенсі є не нижчою, а вищою формою мистецтва — справді, найбільш чистою, а тому, коли її вдається досягти, найбільш могутньою. ¹

Якщо продовжити думку про переконливість вигаданого світу, фентезі постає як найвимогливіший різновид оповіді.

Вторинна віра може виникати в різних історіях. Проте найскладніше викликати її тоді, коли автор найдалі відходить від звичного досвіду й наповнює світ речами, яких немає в Первинному світі. Саме з таких речей починається фентезі. Воно є мистецтвом уяви, яке працює з незвичайними образами, поєднуючи внутрішню послідовність реальності з дивністю та подивом.

Одна справа — переконливо зобразити знайомих нам людей, події та місця. Зовсім інша — зробити переконливими ельфів чи зелене сонце. Чим далі образи від нашого досвіду, тим більше потрібно уяви й мистецької майстерності, аби вони утворювали цілісну реальність, а не залишалися нагромадженням дивин. ¹

Коли це вдається, фентезі стає чистою формою мистецтва уяви, бо надає вигаданим речам переконливого існування. У своєму найвищому прояві воно наближається до чар: створений світ переживається майже безпосередньо, ніби ми торкаємося іншого порядку буття. Саме віддаленість від звичного надає цьому досвіду особливої сили.

Фентезі при цьому не дурманить розум і не ґрунтується на плутанині між вигадкою та дійсністю. Навпаки, воно потребує ясного розрізнення й тонкої роботи з логікою світу.

Творче фентезі ґрунтується на тверезому визнанні того, що у світі під сонцем речі є такими, якими вони є; на визнанні факту, але не на рабській покорі йому. Так само нісенітниця в казках і віршах Льюїса Керрола спирається на логіку. Якби люди справді не могли відрізнити жаб від людей, казки про королів-жаб ніколи б не виникли. ¹

Щоб створити історію про принца-жабу, потрібно розуміти, що жаба і людина — різні істоти, але знайти спосіб зробити їхнє поєднання цілісним. Без такого розрізнення перед нами було б не фентезі, а марення.

Ба більше, дивні образи можуть неявно відкривати певну правду про життя. Образ принца-жаби дає відчути, що за відразливою зовнішністю може приховуватися гідність. Принцеса цього ще не знає, коли дана нею обіцянка змушує її прийняти жабу до свого палацу. Тому казка водночас говорить і про вагу даного слова, особливо коли його не хочеться дотримуватися. Так правда, вдягнена в дивну форму, робить фантастичний образ чимось змістовним і переконливим.

Таку саму правду, вочевидь, можна передати й без фантастичних елементів. Проте свобода уяви дозволяє винести її за межі звичних ситуацій і соціальних ролей, разом із якими ми переносимо на неї готові оцінки. У дивному образі правда постає очищеною від цих нашарувань: ми бачимо її ніби вперше й тому відчуваємо виразніше. Фентезі не робить її правдивішою, але може зробити видимішою. ³

Так можна зрозуміти, як виникає відчуття чарівного і чому нас до нього тягне. Проте цього ще недостатньо, щоб пояснити, навіщо нам потрібні саме чарівні історії, адже чудові оповіді можуть узагалі не містити фантастичних елементів. Особливість чарівних історій не вичерпується тим, що їхні Вторинні світи важче зробити переконливими. Вони впливають на наше сприйняття звичного світу: допомагають відновити відчуття його краси й відкривають простір для надії. Проте до цієї історії повернемося у другій частині.

Джерела

1. 1

   Tolkien, J. R. R. (1947). On fairy-stories [PDF]. Cool Calvary.

   Посилання
2. 2

   Le Guin, U. K. (1974). Why are Americans afraid of dragons? [PDF]. Worlding 808.

   Посилання
3. 3

   Lewis, C. S. (2002). Sometimes fairy stories may say best what’s to be said. In W. Hooper (Ed.), Of other worlds: Essays and stories (pp. 35–38). Harcourt.

   Посилання