Філософія фентезі: навіщо нам чарівні історії. Частина ІІ

Мистецька розрада

Однією з функцій мистецтва є його здатність бодай ненадовго перенести нас за межі буденних проблем і спрямувати увагу на досвід краси. Це може стосуватися і трагедій Шекспіра, і запійного перегляду серіалів (облишимо питання, чи доречно в таких випадках говорити про красу). У певному сенсі йдеться про перепочинок від реальності, хоча твір може, навпаки, спантеличити людину, стривожити її чи в інший спосіб викликати негативні переживання.

Фентезі можна розглядати як особливо концентрований спосіб такої розради через мистецтво й уяву. Звісно, жанр напрочуд різноманітний: філософія «Пісні льоду й полум’я» кардинально суперечить філософії «Володаря перснів». Тому тут ітиметься саме про ідеалістичні (за браком кращого слова) чарівні історії, які на перший погляд нагадують казки. Це певний дух оповіді, який можна знайти в історіях Льюїса Керрола про Алісу, у творах предтеч фентезі Джорджа Макдональда й Ґілберта Честертона, а згодом — у творчості друзів-інклінгів Дж. Р. Р. Толкіна та К. С. Льюїса.

Ці історії поєднує особливий спосіб сприймати реальність. Через чари, неможливі образи й дистанцію від буденного світу вони дозволяють побачити звичні речі та цінності в іншому світлі. Ця дистанція може набувати виразно ідеалістичного характеру: вона підтримує віру в реальність добра, красу світу й можливість щасливого завершення.

Повернення смаку життя

Якщо розвивати думку про правду, яку відкривають фантастичні образи, то фентезі робить це через відновлення свіжості світовідчування.

З віком світ стає для нас тривіальним. Ми пізнаємо речі, вважаємо їх уже відомими й ніби привласнюємо у своїй свідомості. Кінь стає просто конем, дерево — просто деревом, а дім — місцем проживання. Ми складаємо речі у внутрішню скарбницю відомого і поступово втрачаємо здатність їм дивуватися.

Дивність фентезі звільняє речі з цього полону звички. Зустрівши Пегаса, ми можемо знову побачити звичайного коня як щось дивне й величне. ⁵ Фантастичний образ не віддаляє нас від реальності, а повертає знайомим речам їхню виразність.

Так само фентезі працює з простими основами людського життя — домом, дружбою, вірністю, небезпекою чи смертю. Перенесені в незвичайний світ, вони звільняються від буденності й знову відкриваються як значущі. Це відновлення дозволяє повернутися до реального світу з очищеним сприйняттям, у якому знайомі речі знову здаються живими.

Химерність світу

Подібний принцип можна масштабувати. Чому ми взагалі сприймаємо наш світ як щось самоочевидне? Нехай у вигаданому світі є зелене сонце — для нас воно дивне. Але й наше реальне Сонце геть не тривіальне. Щодня воно сходить і заходить, а в його надрах безперервно відбуваються термоядерні реакції. Воно здається «нормальнішим» за зелене сонце лише тому, що ми до нього звикли.

Навіть більше: пояснення явища ще не робить його необхідним чи зрозумілим. ² Ми можемо описати рух Землі навколо Сонця за допомогою законів гравітації, але сам факт, що світ упорядкований саме так, залишається дивним. Світ міг би не мати гравітації — однак чомусь має її, і завдяки цьому існують зорі, навколо яких обертаються планети. Так само, якби ельфи були безсмертними завдяки тому, що їхні клітини можуть нескінченно ділитися й відновлюватися, пояснення цього механізму не зробило б їхнє безсмертя менш дивовижним.

Те, що ми відкрили певні механізми й формули світу, не позбавляє його химерності. Дерева, зорі, таргани, риба-крапля, чорні діри, люди з їхніми винаходами й культурами — усе це багатство буття видалося б мандрівникові між світами вкрай дивним. Не менш дивним, ніж будь-який фентезійний світ.

Можливо, нам самим варто час від часу ставати такими мандрівниками, аби знову це помічати.

Ламаючи логіку світу

Для звільнення від тривіальності світовідчування часом потрібно ламати нашу типову логіку сприйняття. Чим менше ми розуміємо, тим уважнішими ми стаємо до подій історії у спробі зрозуміти порядок речей.

В «Алісі в Задзеркаллі» Аліса й Червона Королева біжать щодуху, але весь час залишаються на тому самому місці, бо в цій країні треба бігти з усіх сил лише для того, щоб не зрушити з місця, а щоб кудись потрапити — бігти ще швидше. ¹ Через таку абсурдну ситуацію ми губимося, бо знайома закономірність руху з нашого світу тут не працює. Водночас вона нагадує нам, що інколи людина справді мусить докладати дедалі більше зусиль лише для того, аби зберегти своє становище.

Правила та норми нашого світу так стають менш серйозними й більш умовними. Коли у вигаданому світі все працює навпаки, наш власний порядок теж перестає здаватися єдино можливим. Ми ніби відходимо від нього на крок і помічаємо, скільки в ньому стало звичним.

Ескапізм

Ця гра з уявними світами, дивними образами й конфліктом із «нормальністю» дозволяє вибудувати дистанцію від буденності, тобто відійти від самого порядку речей у нашому світі. Відтак можемо говорити про ескапізм.

Ескапізм здебільшого викликає негативні конотації, бо його сприймають як інфантильну втечу від реальності. Проте слово «втеча» не обов’язково має негативний сенс. Втеча несправедливо ув’язненої людини чи полоненого є чимось бажаним. Негативним було б дезертирство чи уникнення обов’язку. Коли в’язень не може втекти фізично, думка про світ за стінами дає йому втіху й надію, а також допомагає не прийняти ув’язнення за норму.

Так само чарівна історія дозволяє втікати від наявного стану світу, що цікаво описав Дж. Р. Р. Толкін ⁵ . У буденності ми забуваємо, що реальність не вичерпується нашою епохою, цим суспільством, сучасними технологіями та проблемами. Світ не мусить бути таким, яким він є або яким ми самі його зробили, так само як в’язень не мусить вічно сидіти у в’язниці. Теперішній стан світу не є остаточним, вічним чи неминучим. Дійсність значно багатша, ніж дозволяє побачити наша буденність.

Тому фентезійні історії часто звертаються до антуражу доіндустріального світу ⁵ . Архаїчне стає точкою порівняння із сучасністю. Приміром, із перспективи архаїчного світу можна запитати, як ми використовуємо техніку: чи встигає людська мудрість за технічною винахідливістю, чи та лише вдосконалює засоби руйнування, панування й деградації. Новіше й ефективніше не означає автоматично краще й людяніше.

Такий ескапізм відкриває можливість іншого порядку речей і нагадує, що огидне чи негідне не слід приймати лише тому, що воно стало звичним. Завдяки цьому людина може зберегти відчуття добра й краси, коли наявний світ ставить їх під загрозу. А це, своєю чергою, може стати основою опору тому, що в нашому світі є недобрим і потворним.

Хепі-енд як Велика втеча

Ескапізм стосується не лише втечі від зла в теперішньому світі. Через фентезі людина заторкає обмеження свого життя як такого: голод, біль, несправедливість і смерть. ⁵ Чарівна історія дозволяє уявити визволення від наших рамок, але водночас перевіряє бажання позбутися цих обмежень. Наприклад, люди завжди прагнули безсмертя та уявляли безсмертних істот, проте історії про ельфів показують, що нескінченне життя також може стати тягарем.

Найфатальнішим обмеженням людини є її смертність. Вона становить постійний фон і людського життя, і людських історій, бо усе в нашому житті спирається на цю даність. Відповідно, подолання цього найбільшого обмеження мало б дати людині найсильнішу розраду.

Дж. Р. Р. Толкін пропонує нетривіальну інтерпретацію того, як саме ця обмеженість долається в історіях ⁵ . Найбільшої розради історія досягає не через зображення світу без смерті, а через щасливий кінець. Йдеться не просто про позитивне завершення, а про момент, коли поразка здається неминучою, проте раптовий добрий поворот усе змінює. Англійський письменник називає його евкатастрофою — доброю катастрофою або добрим переломом.

Не варто плутати евкатастрофу з будь-яким порятунком героя, адже вона не може бути випадковою. Евкатастрофа має бути несподіваною, але водночас відчуватися як правдиве завершення всього, що їй передувало, не руйнуючи внутрішньої логіки подій. Коли такий перелом послідовно підготовлений, попередні страждання й поразки набувають нового сенсу в його світлі.

Евкатастрофа заторкає людську інтуїцію, яка так чи інакше супроводжує нас у житті: остаточна поразка неможлива попри всі пережиті лиха та трагедії. Переживши такий досвід надії всередині твору, людина отримує найглибшу розраду.

Вічне добро

Такі міркування про розраду підводять уже не лише до літературних, а й до світоглядних питань. Усі попередні кроки — відновлення подиву, пієтет до світу й уяви, ескапізм, надія на остаточний добрий кінець — змушують запитати, чого людина насправді прагне, занурюючись у чарівну історію. Якщо висловити це точніше: що саме манить її в подоланні обмежень світу через чари, якщо це виходить за межі її звичайного досвіду? Куди саме вона хоче втекти?

Психологія, мабуть, пояснила б це певним захисним механізмом: людину лякає жорстокий світ, тому уява домальовує щось комфортніше й створює бажану реальність, якою справжній світ ніколи не стане. Довести чи спростувати таку інтерпретацію непросто. Компенсація справді може бути частиною пояснення, але вона не цілком враховує, що нас захоплює не просто комфортний світ, а змістовний шлях через небезпеку, втрату й страждання. Навіть якщо наша психіка справді так налаштована, таке пояснення не може сказати, чи є реальний відповідник нашого прагнення добра.

Для автора такого типу чарівних історій психологічного пояснення було б замало. Він радше сподівався б, що бажаний світ уяви не є суто компенсацією, а відображає щось правдиве про саму реальність. Це не означає, що десь справді ходять ельфи або що люди здатні побудувати утопію, у якій усі будуть щасливі. Якщо висловитися по-дитячому, йдеться про віру в те, що добро не може бути остаточно переможене, що в основі реальності є щось фундаментально благе.

Така віра природно набуває релігійного виміру. Недарма багато представників цього ідеалістичного фентезі прямо чи опосередковано надихалися релігією. Дж. Р. Р. Толкін і К. С. Льюїс є найочевиднішими прикладами.

Останній прямо вбачав у наших нездійсненних земними речами прагненнях своєрідне свідчення про реальність. Адже якщо жодна річ у цьому світі не здатна задовольнити глибоке прагнення людини, то, можливо, вона створена не лише для цього світу. ³ Земні радощі, краса й чарівні історії пробуджують це бажання, але не можуть його наситити. Вони стають образами чогось більшого — іншого порядку реальності, до якого людина відчуває дивну тугу, хоча ніколи не переживала його повністю.

Це не означає, що чарівні історії завжди мають релігійний мотив. Проте релігійна віра стає відповідною світоглядною підставою розради від таких історій.

Зустріч легенди та історії

Ця світоглядна підстава найвиразніше проглядається, якщо звернутися до християнства.

Саме Євангеліє подано як оповідь із рисами чарівної історії: у ньому є сюжет і герої, відбуваються дивовижні події, які виходять за межі звичного порядку речей. У цій історії є страждання й видима поразка, а потім катастрофа — і раптовий щасливий перелом, який усе змінює та по-новому освітлює попередні події. ⁵

Проте ця оповідь про надію й остаточну перемогу добра, за християнською вірою, відбулася в реальності. Якщо вона стала частиною нашої дійсності, то інтуїція про непереможність добра вже стосується чогось реального. Виходить, що якщо ця легенда справді відбулася — якщо вона увійшла в історію, — то наші власні оповіді можуть спиратися на неї як на глибшу основу. Реальна евкатастрофа виправдовує евкатастрофи наших розповідей: надія на те, що смерть і зло не мають останнього слова, перестає бути лише бажаною вигадкою.

Ця релігійна рамка водночас надає нового значення творчості. Людина задумана як творча істота: хоч вона не може творити з нічого, але бере елементи створеного світу й через уяву надає їм нових форм. У такий спосіб вона долучається до творення як субтворець, висвітлюючи різні сторони реальності у власних історіях.

Тому розгортання всесвіту можна образно побачити як велику історію Творця, всередині якої люди створюють власні оповідки. Через них людина збагачує і поглиблює буття й долучається до його краси.

Джерела

1. 1

   Carroll, L. (2008). Through the looking-glass. Project Gutenberg. ()

   Посилання
2. 2

   Chesterton, G. K. (1994). Orthodoxy. Project Gutenberg. ()

   Посилання
3. 3

   Lewis, C. S. (2001). Mere Christianity (1st HarperCollins ed.). HarperSanFrancisco. ()

   Посилання
4. 4

   MacDonald, G. (2005). A dish of orts: Chiefly papers on the imagination, and on Shakespeare. Project Gutenberg. ()

   Посилання
5. 5

   Tolkien, J. R. R. (1947). On fairy-stories [PDF]. Cool Calvary.

   Посилання