Аристотель і мистецтво чесноти

Між правилами і благом

Моральність часто уявляють як набір зовнішніх обмежень. Наче без них життя було б вільнішим, цікавішим і вигіднішим, але доводиться миритися з правилами, бо інакше неможливе нормальне співжиття у суспільстві.

Будь-яке суспільство справді обмежує своїх членів заради порядку. Проте це збіднене розуміння моральності. Не з легенд знаємо, як відверто непорядні люди нерідко ведуть непогане життя, зокрема завдяки аморальності. І навпаки: людину, яка всерйоз тримається моральних норм, радше сприйматимемо наївною чи якимсь проповідником. З цією картинкою, вочевидь, щось не так.

Натомість для античного мислителя така картина була б дивною. Людина із зіпсованим характером може мати успіх, владу чи насолоди, але це ще не добре життя. Можна уникнути зовнішніх санкцій, але не себе: зіпсутий характер рано чи пізно поганить саме життя. У цій перспективі моральність тісно переплетена з добрим життям і зі здатністю людини досягати своєї повноти та цілісності.

На цій думці тримається етика чеснот — підхід до моралі, що фокусується на розвитку людини. Розібравшись у її ключових ідеях, можна побачити парадокс: те, що здається обмеженням, виявляється саме тим, що дозволяє людині бути собою. І навряд чи тут знайдеться кращий провідник, ніж Аристотель, який найповніше розробив цю етичну рамку.

Мистецтво бути людиною

Насамперед варто прояснити саме слово «чеснота» і прибрати той кадильний присмак, який часто за ним тягнеться.

Грецьке ἀρετή (арете), яке перекладають як «чеснота», означає досконалість або якісність — таку властивість речі чи істоти, завдяки якій вона добре виконує своє призначення. Арете ножа — гострота, бо саме вона робить його добрим ножем. За аналогією чеснота людини полягає в якостях, завдяки яким вона стає доброю саме як людина.

Але людина — істота складна. Для розуміння її чесноти варто звернутися до Арістотелевого вчення про душу. В людини є розумна частина, пов’язана з мисленням, і нерозумна — пов’язана з бажаннями, потягами й афектами: інтелект та вдача відповідно. Кожна з них має свої здатності, які можуть бути розвинені краще або гірше. Належний стан цих здатностей є предметом чеснот.

Звідси поділ на інтелектуальні та етичні чесноти. Інтелектуальні стосуються розуму — того, як людина пізнає й міркує. Етичні чесноти стосуються характеру: вони є такими станами вдачі, за яких пристрасті й звички тримаються міри.

Аби побачити, як саме ця людська якісність розгортається в житті, треба окремо розглянути чесноти розуму і чесноти характеру.

Мистецтво міри

Чесноти характеру, або етичні чесноти, стосуються того, як людина відчуває і прагне. Це усталені схильності душі, завдяки яким вдача набуває доброго ладу. Саме тому доброчесна людина не просто час від часу чинить належно, а має такий характер, для якого належне стає звичним способом відчувати і діяти.

Кожна етична чеснота є окремим виявом цього ладу. Аристотель описує їх як середину між двома крайнощами — надлишком і браком — і називає цю середину мірою. Міра тут означає належний спосіб відчувати і діяти щодо задоволення і страждання — не занадто, не замало, а так, як доречно для цієї ситуації і цієї людини.

Етичні чесноти мають справу з тим, як людина реагує на задоволення і страждання: потяг і страх, бажання і відразу — сили, що найсильніше тиснуть на вибір. Через страх ми не наважуємося зробити те, що варто було б зробити; через принади задоволення — робимо те, чого робити не мали б. Чеснота ж приводить ці порухи душі у належний лад.

Першою з чеснот Аристотель розглядає сміливість. Вона згадується першою, адже без мужності важко триматися інших чеснот і власних принципів у складних обставинах. Сміливість стосується того, як людина поводиться перед лицем страху, страждання і небезпеки. Браком тут буде боягузтво, коли людина паралізована страхом, а надлишком — безрозсудність, коли невиправдано ризикує. Смілива людина не позбавлена страху, але її страх має належну міру: він не паралізує її і не зникає там, де потрібна обачність.

Важливою також є чеснота поміркованості. Вона стосується вже не страждання, а задоволення — аби не перестаратися з насолодами і не стати їхнім рабом. Без поміркованості людина наче розділена в собі: вона не здатна послідовно кудись іти, поки її розтягують невгамовні пристрасті. Надлишком тут буде розпущеність, браком — нечутливість до задоволення, хоч ця крайність трапляється рідше.

Чесноти стосуються не тільки внутрішнього ладу, а й взаємин з іншими. Прикладом є справедливість. Коли люди ділять між собою тягарі, вигоди, почесті чи втрати, вони очікують належної міри. Якщо хтось уникає заслужених негативних наслідків або перетягує на себе незаслужені позитивні наслідки, спільність починає руйнуватися. Як наслідок, сім’я, дружба, організація чи держава починають гнити.

Етичних чеснот чимало, і кожна має свої тонкощі. Але логіка лишається тією самою: чеснота є таким станом вдачі, за якого людина знаходить належну міру у своїх пристрастях і бажаннях. Це дозволяє їй добре керувати собою та жити з іншими. Втім, одного лише доброго характеру замало. Людина також потребує чеснот розуму — здатності бачити, розуміти і судити правильно.

Мистецтво судження

Добре впорядковані схильності — це вже багато. Людина з доброю вдачею не тягнеться без міри до насолоди, не паралізується страхом і не піддається тиску пристрастей. Проте життя заплутане, обставини мінливі, а належна міра не лежить на поверхні. Навіть маючи правильний напрям, треба ще вміти розпізнати, як саме чинити в конкретній ситуації.

Відтак Аристотель говорить про інтелектуальні чесноти. Якщо етичні чесноти впорядковують вдачу і спрямовують людину до добрих цілей, то інтелектуальні стосуються самого розуму — того, як людина розуміє та судить. Добра вдача робить правильним сам потяг до мети, а розум розпізнає, як до неї дійти. Але чеснота не є готовою інструкцією, адже не існує формули того, де саме в цій ситуації золота середина. Там, де треба розуміння, важливими стають чесноти розуму.

Аристотель розрізняє кілька інтелектуальних чеснот. Найвищою він вважає софію (σοφία) — теоретичну мудрість, здатність осягати вічні істини і розуміти речі у їхній глибині. Це суто філософське споглядання, яке наближає людину до божественного і вічного.

Проте для повсякденного життя вирішальною є інша — фронезис (φρόνησις), практична мудрість. Фронезис — це здатність правильно судити в конкретних обставинах, бачити, що є добрим саме тут, і вміти це здійснити. Така розсудливість є не знанням правил, а гнучкою здатністю знайти найкращий вихід у кожній ситуації. Смілива людина прагне діяти попри страх, але коли саме варто ризикувати, а коли обачність важливіша? Те, що в одних обставинах буде сміливістю, в інших може виявитися безрозсудністю. Те, що в одному випадку є щедрістю, в іншому стане марнотратством.

Фронезис набувається не стільки через навчання, скільки через досвід і практику. Людина вчиться судити, стикаючись із реальними ситуаціями, помиляючись і виправляючись. Тому Аристотель каже, що молода людина може бути вправним математиком, але рідко буває мудрою в практичних справах, адже тут потрібен прожитий досвід.

Без інтелектуальних чеснот добра вдача лишається незграбною: людина прагне блага, але не завжди розуміє, як його досягти. Проте без доброї вдачі розсудливість стає холодним розрахунком: людина вміє досягати цілей, але не має вихованого чуття належного. Разом обидва типи чеснот формують доброчесність людини, в якій розум і характер діють узгоджено.

Стани душі

Виховання в собі доброчесності можна порівняти зі здобуттям майстерності в ремеслі, спорті чи мистецтві. Коли людина набуває чесноту, вона виробляє відповідну звичку. Звички виробляються через регулярну практику. Тому сміливими стають, систематично чинячи мужньо, а поміркованими — навчаючись тримати міру в насолодах.

Парадоксально, але чим доброчесніша людина, тим менше зусиль їй треба, аби добре чинити. Доброчесність стає її другою природою. Їй уже не треба себе змушувати — щось всередині прагне належного. Те, що раніше важко давалося, тепер приносить задоволення.

На цій підставі Аристотель розрізняє кілька станів душі — залежно від того, як у людині співвідносяться розум, звичка і бажання.

Доброчесна людина хоче чинити добре і чинить добре. У неї немає конфлікту між тим, чого вона прагне, і тим, що робить. Її душа перебуває в ладі, тому вона не розділена в собі.

На іншому рівні — люди, які перебувають у конфлікті з собою. Їм хотілося б бути доброчесними, але на практиці доводиться себе постійно долати, боротися з пристрастями. Тому вони не стільки доброчесні, скільки стримані — відчувають внутрішній розлад, хоч і лишаються вірними своєму прагненню.

Нестримана людина, навпаки, цей конфлікт здебільшого програє. Її розум знає, як було б правильно, але вона не може діяти відповідно до нього. Щось систематично не дозволяє їй триматися курсу, як це буває, приміром, у випадку шкідливих залежностей.

На противагу цим усім є порочні люди. Вони переконані, що доброчесність не має цінності, тому й не намагаються жити морально. Їх мотивує влада, задоволення чи розкіш як головні життєві орієнтири. Порочна людина розділена і зовнішньо, і внутрішньо. Вона не має дружби навіть із собою, тікає від себе, і зрештою власне існування стає їй немиле.

На шляху евдемонії

Людина з розвиненими чеснотами ідеалізовано виглядає приблизно так.

Вона достатньо смілива, аби рухатися до того, що визнає добрим, попри труднощі та ризики. Її бажання впорядковані — вона не терзається пристрастями і здатна систематично рухатися за своїм планом. У взаєминах з іншими спирається на справедливість і віддає кожному чесну частку. Вона також керується розсудливістю, тобто бачить, як ці принципи застосовувати в кожній конкретній ситуації.

Джерело таких рис не у відчутті обов’язку чи примусу. Людина чинить так, бо навчилася бачити в правильних вчинках щось прекрасне (καλόν). Йдеться не про естетичну красу, а про те, що є благородним і гідним вибору саме по собі. Сміливий вчинок є для неї вартим вибору тому, що він відповідає ладові її душі і личить людині доброго характеру. Чуття того, що є гідним і прекрасним, поступово формує в людині здатність жити відповідно до того, ким вона може бути у своєму найкращому стані. Скажімо, Сем ішов із Фродо на Судну Гору не з правил дружби, а через свою здатність до неї, бо залишити товариша для нього було просто немислимо.

Орієнтуючись на це чуття прекрасного, людина входить у той лад життя, який робить її повною мірою людиною. Аристотель називав це евдемонією (εὐδαιμονία) — життям, у якому людина діє відповідно до чесноти і в такий спосіб здійснює себе належним чином. Чеснота ж стає способом розкриття цієї повноти.

Джерела

1. 1

   Арістотель. (2002). Нікомахова етика (В. Ставнюк, пер. з давньогрец.). Київ: Аквілон-Плюс.